Ми живемо у світі, де кризи дедалі частіше накладаються одна на одну. Зміна клімату, вимушена міграція, конфлікти, економічні потрясіння — лише деякі з цих криз. У таких умовах зміцнення резильєнтності системи освіти — її здатності не лише витримувати потрясіння, а й адаптуватися та розвиватися — набуває критичного значення. У межах ініціативи «Обсерваторія резильєнтності системи освіти» (Observatory on Education System Resilience), що реалізується в рамках програми «Глобальне партнерство задля обміну знаннями та інноваціями в освіті» (Global Partnership for Education Knowledge and Innovation Exchange, GPE KIX), шість регіональних обсерваторій допомагають сформувати розуміння того, що означає резильєнтність системи освіти в різних країнах.
Обсерваторія у Східній Європі, на Кавказі та в Центральній Азії (Eastern Europe, Caucasus and Central Asia, EECCA) нещодавно завершила етап збору первинних даних шляхом інтерв’ю з ключовими інформант_ками у восьми країнах. Поки ми очікуємо на публікацію повних результатів дослідження, заплановану на кінець цього року, ми поспілкувалися з кількома дослідни_цями, які проводили інтерв’ю з представни_цями міністерств освіти, організацій громадянського суспільства, міжнародних агенцій розвитку та інших інституцій.
У серії з трьох блогів ми розглядаємо, як у різних країнах розуміють і втілюють резильєнтність системи освіти, що змінилося під впливом попередніх криз і що необхідно зробити, щоб краще підготуватися до майбутніх потрясінь. У першому матеріалі цієї серії ми розмовляємо з Тетяною Жерьобкіною, дослідницею освіти в Україні та проєктною менеджеркою Обсерваторії EECCA.
Питання: Як люди загалом сприймають резильєнтність системи освіти? Чи є цей термін широко зрозумілим і чи більшість людей розуміють його схожим чином?
Ми з командою провели загалом 13 інтерв’ю з представни_цями державних органів, зокрема Міністерства освіти і науки України, окремими дослідни_цями, громадськими організаціями та міжнародними організаціями розвитку. Це дозволило нам охопити широкий спектр поглядів, адже наші інформант_ки працюють на різних рівнях: формують національні освітні системи, безпосередньо взаємодіють із громадами на місцях і досліджують освітню політику.
Мабуть, не дивно, що всі інформант_ки були знайомі з поняттям резильєнтності системи освіти. Слово «резильєнтність» стало відносно поширеним в українському вжитку — частково через пандемію COVID-19, а частково через війну Росії проти України, що триває. Поряд із ним учасни_ці інтерв’ю використовували також споріднений термін «стійкість», який охоплює такі значення, як резильєнтність, міцність, стабільність і витривалість.
Водночас, коли ми просили описати, як виглядає резильєнтна система освіти на практиці, респондент_ки наголошували на дещо різних речах.
Представни_ці державних органів переважно описували резильєнтність як здатність системи функціонувати попри зовнішні потрясіння, забезпечувати безперервний доступ до освіти, зберігати наявну мережу закладів освіти та відбудовувати ті з них, що були зруйновані внаслідок російських атак. Натомість представни_ці громадянського суспільства та дослідницької спільноти частіше включали до цього поняття психологічне благополуччя вчительства й дітей, а також якість освіти, а не лише її безперервність.
Кілька інформант_ок також наголосили, що резильєнтна система — це не просто система, яка витримує потрясіння. Це система, яка продовжує розвиватися: впроваджує реформи, створює нові інституції та відмовляється ставити поступ на паузу.
Попри ці відмінності, усі відповіді об’єднувала спільна риса: резильєнтність насамперед описували як здатність системи реагувати на потрясіння, а не передбачати їх. Це узгоджується з результатами кабінетного дослідження, яке ми провели в межах цього проєкту.
Жод_на з інформант_ок не згада_ла конкретних політик чи стратегічних документів, присвячених резильєнтності системи освіти, хоча споріднений термін «стійкість» в таких документах трапляється. Це дає підстави припустити, що сьогодні в Україні резильєнтність системи освіти існує радше як практика, ніж як цілеспрямована державна політика, — тобто як те, що система вже робить, але ще не повною мірою інституціоналізувала.
Питання: Які порушення функціонування системи освіти, за словами інформант_ок, стали поштовхом до появи нових політик і практик, що зробили систему сильнішою та резильєнтнішою?
Серед усіх потрясінь, про які говорили інформант_ки, два мали найбільш визначальний вплив на систему освіти України: пандемія COVID-19 та повномасштабне вторгнення Росії у лютому 2022 року. Хоча це різні за своєю природою кризи, усі респондент_ки одностайно вказували, що вони тісно пов’язані: перша значною мірою підготувала систему до другої.
Під час локдаунів, які розпочалися у 2020 році, дистанційне навчання почало стрімко розвиватися. Держава запустила платформу «Всеукраїнська школа онлайн»; частина дітей із вразливих груп отримали пристрої для дистанційного навчання; а вчитель_ки здобули цифрові навички та знання, необхідні для викладання в онлайн-форматі.
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне російське вторгнення і освітній процес був вимушено перерваний, ця пауза тривала недовго. Після початкового шоку школи відновили навчання — онлайн, у змішаному форматі або очно там, де це було можливо.
Як один із чинників, що цьому сприяв, респондент_ки також називали реформу децентралізації, розпочату в Україні у 2014 році. У межах цієї реформи значну частку повноважень і бюджетів було передано від центральної влади органам місцевого самоврядування. Завдяки цьому громади отримали автономію оперативно знаходити локальні рішення, не чекаючи вказівок згори.
Більшість інформант_ок визначали головну ознаку резильєнтності української системи освіти як її здатність виживати й продовжувати функціонувати в умовах повномасштабної війни. Жодна інша країна регіону не стикалася з подібними викликами. За п’ять років повномасштабної війни система адаптувалася до роботи в умовах щоденної кризи.
Ця адаптація проявлялася у різних формах. Наприклад, школи інвестували в будівництво й облаштування укриттів, де уч_ениці можуть бути в безпеці або навіть продовжувати навчання під час повітряних тривог, ракетних ударів, атак безпілотників чи артилерійських обстрілів. Для учнівства й учительства було запроваджено програми психосоціальної підтримки. Більше шкіл, особливо поблизу лінії фронту, отримали необхідні пристрої, щоб діти могли навчатися дистанційно, коли очне навчання є неможливим.
Одним із найбільших досягнень стала сама безперервність освіти: навчальний процес не припинився. Водночас найбільшим викликом стала людська ціна цієї безперервності. Учитель_ки взяли на себе ролі, до яких їх ніхто не готував. Зокрема, вони надають дітям психологічну підтримку під час обстрілів і відповідають за їхню безпеку під час повітряних тривог.
Місцеві громади також працюють за межею своїх можливостей. Вони відбудовують зруйновані або пошкоджені будівлі у своїх населених пунктах і забезпечують безперервне функціонування соціальних служб. Крім того, психологічні наслідки війни для дітей і дорослих накопичуються, хоча їхній повний масштаб поки що ще не усвідомлений.
Питання: Які майбутні загрози для системи освіти вважаються найбільш імовірними і як країна готується до них?
Коли ми попросили інформант_ок поміркувати про можливі майбутні виклики для освіти, вони назвали кілька найімовірніших: продовження або подальша ескалація війни Росії проти України; атаки на енергетичну інфраструктуру, які призводять до перебоїв з електропостачанням і опаленням у школах; поглиблення демографічної кризи через еміграцію, низьку народжуваність і невизначеність щодо того, чи повернуться в Україну сім’ї, які виїхали за кордон; загострення дефіциту вчитель_ок через те, що дедалі менше молодих людей обирають цю професію, а досвідчені педагоги_ні залишають її; а також довгострокові психосоціальні наслідки багаторічної війни, яка призвела до накопичення травматичного досвіду серед дітей і вчительства, хоча повною мірою ці наслідки ще не проявилися.
Кілька інформант_ок також звернули увагу на стрімкий розвиток штучного інтелекту як на новий виклик, до якого система освіти поки що не готова повною мірою. Крім того, вони зазначали, що ще однією ймовірною проблемою стане значний дефіцит фінансування освіти на тлі подальшого скорочення державних видатків на цю сферу.
Щодо готовності до майбутніх викликів, ситуація є неоднозначною. З одного боку, Україна створила одну з найрозвиненіших у регіоні систем моніторингу освіти. Зокрема, було розроблено інструмент мапування ризиків на рівні громад, який створює надійну основу для випереджувального планування.
Водночас в умовах війни в Україні навіть інструменти, які спочатку не створювалися для потреб освіти, стали її невід’ємною частиною. Наприклад, система сповіщення про повітряні тривоги в режимі реального часу тепер визначає і ритм шкільного життя, повідомляючи учнівству, вчительству та батькам про тривоги.
З іншого боку, інформант_ки відверто визнавали, що система й надалі переважно діє реактивно. Як зазначи_ла од_на із них: «Ніхто при здоровому глузді не міг у XXI столітті планувати, що в школах доведеться будувати бомбосховища».
Коли головним пріоритетом є просто втримати школи відкритими та забезпечити безперервність навчання, довгострокове планування ризиків неминуче поступається місцем нагальним операційним вимогам. Тому ті елементи випереджувальної підготовки, які сьогодні існують, здебільшого виникли як побічний результат кризового реагування, а не як наслідок цілеспрямованих проактивних зусиль.
Насамкінець, досвід України дає важливі уроки як для досліджень резильєнтності системи освіти, так і для політик_инь у країнах регіону й за його межами. Він дозволяє краще зрозуміти, якою може бути резильєнтність системи освіти в умовах збройного конфлікту. Результати дослідження свідчать, що резильєнтність — це не лише здатність забезпечувати безперервність навчання під час криз. Передусім це спроможність системи освіти адаптуватися, розвиватися й продовжувати вдосконалюватися в умовах тривалих потрясінь.
Вирішальне значення для швидкої адаптації до нових викликів мали інвестиції, здійснені ще до настання кризи або у відповідь на попередні потрясіння, — зокрема у розвиток цифрової освітньої інфраструктури, підвищення спроможності вчительства та децентралізацію управління.
Водночас досвід України демонструє, що резильєнтність має свою ціну. Хоча система освіти, вчительство, учнівство та громади продемонстрували виняткову здатність адаптуватися, забезпечення безперервності освіти в умовах тривалої кризи може супроводжуватися значним психологічним та емоційним навантаженням на всіх її учасни_ць, наслідки якого не завжди є одразу помітними.
Ці висновки підкреслюють важливість розуміння резильєнтності як багатовимірного поняття, що виходить за межі забезпечення безперервності навчання й охоплює також питання врядування, інфраструктури, якості освіти та психосоціального благополуччя — особливо в умовах війни.
Погляди, висловлені учасни_цями інтерв’ю та дослідницею, не обов’язково відображають позицію GPE або її партнерів.
Повні результати регіонального дослідження Обсерваторії з резильєнтності системи освіти у Східній Європі, на Кавказі та в Центральній Азії будуть опубліковані у звіті наприкінці 2026 року та будуть доступні на вебсайтах GPE KIX та Cedos.
Блог був вперше опублікований на сайті GPE KIX.
